Дерева рідні, як
змінилися ви всі!
Упало на стежки
зими тяжке зітхання.
“Ще в ранні
роки...” - так звертаюсь до лісів;
Ліси у відповідь
шепочуть стиха: “В ранні...”
Де скелі
тиснуться, де скелі мох обсів -
Чийогось стогону
глухого завмирання.
“То Амірані?” - я
питаюся лісів;
Ліси у відповідь
зітханням: “Амірані”.
Глибокий стогін
той всі радощі згасив:
Бентежне серце те
- воно ж моє в одчаї.
“Минулося? Нема?”
- питаюся в лісів;
Ліси у відповідь,
зітхаючи: “Немає...”
А Терек бурхає, а
Терек завива.
І сонце сяде, й
ще далеко до смеркання.
Квітки
гойдаються, мов течія жива.
Все вільних барв,
усе блакитні та багряні.
Казбекове чоло у
хмару повилось,
А в небі тих
вишень - та скільки ж там їх... Досить.
Спустошує з небес
квітчаний кошик хтось,
З Дар’ялу дзвонів
дзвін вітри до нас доносять.
І щастя ж крихта
лиш судилася мені -
З тобою в
зустрічі, в спітканні цім хвилиннім.
Хоч спомини, в
яких душа ніби в огні,
Мій Тереку,
віддай тим дорогим видінням.
Де скелі
тиснуться, де скелі мох обсів -
Чийогось стогону
глухого завмирання...
‘То Амірані?” -
знов питаюся в лісів;
Ліси у відповідь
зітханням: “Амірані...”
З грузинської
переклав Г.Кочур
