Елізабет Браунінг. З циклу „Португальські сонети”

Віддавши все тобі, чи я для зміни

Тебе візьму всього і, без жалю,

Забуду лагідну сім’ю свою

І ці підлоги мощені і стіни,

Без подиву, мов я їх не люблю

І кидаю для іншої країни?

А як ти зможеш ніжних віч руїни

Пригріти в себе? О, скажи, молю!

В чім сила? Бо кохання підкорити,

Здається, легше, як здолати біль,

Адже любові з болем дано жити,

Хоч я її не жду анівідкіль.

Та все ж ти не покинь мене любити,

Немов голубку стрівши з мокрих піль.

З англійської переклав О.Зуєвський

Елізабет Браунінг. З циклу „Португальські сонети”

Пісні згадавши якось Теокріта

Про давні роки, щасні роки ті,

Що всім дари приносили в житті,

Неначе китиці палкого літа,

Я в роздумах, тим спогадом зігріта,

Уздріла, наче з’яви золоті,

Журбу і втіху на своїй путі,

Які звели, бо їхня це приміта,

На мене тінь. Я ж чула в тишині,

Як дивний Привид, стоячи за мною,

За коси голову потяг мені

І „Відгадай”, - спитався у спокою, -

Хто я?” „Ти Смерть!” – сказала я. „О, ні, -

Він мовив, - це не Смерть – Любов з тобою”.

З англійської переклав О.Зуєвський