Артюр Рембо. Зачаровані

Як тіні у снігу й тумані,

Край душника, що світить п'яно,

У колі мли

П’ять малюків убогих стежать

Як пекар творить із пожежі

Русявий хліб.

Як сильні руки місять тісто,

І як несуть у золотисту

Поважну піч...

Той хліб і здалеку солодить,

Той пекар з усмішки виводить

Прадавній спів.

Сидять – не ворухнуться наче,

Душник їм дихає ледачо

Теплом грудей...

І раптом галас холоднечі

Тамує хліб, що ніби з печі

До них іде!..

Як сволоки співають дзвінко,

Співають золоті скоринки,

І цвіркуни...

Із печі йде незнана сила!

Ворушить душі розпашілі

У глибині.

І знову їм життя – прекрасне,

Хоч і у паморозі наскрізь,

Та все одно ж...

На ґратках, від морозу сивих,

Хапають промені щасливі

Через вікно...

Вони самі собі – молитва –

Ці схилені до світла діти.

Мете пітьма,

Аж сорочки тріщать в несилі –

То їх лискучим снігом білить

Сама зима...

З французької переклав С.Осока

Артюр Рембо. Офелія

І
Посеред темних вод пливе все далі й далі
Бліда Офелія, мов непомірний крин,
Без поспіху пливе,  у довгому вуалі,
А десь ловці кричать з лісів і дряговин.

Багато літ пройшло, як річка захопила
Смутну Офелію у темряву нестям.
Багато сотень літ її непам’ять мила
Любов нашіптує вечірнім вітерцям.

На грудях їй вони втішаються, мов діти,
Вінком, який вона не встигла доплести;
Заплакана верба до неї клонить віти,
А над чолом її шумлять очерети.

В неспокої при ній зідхають ненюфари,
Та ще врядигоди з гнізда поміж гілок
Почуються крила сполохані удари
І таємничий спів прилине від зірок.