Седар Сенгор. Ніч край Сіну

Жінко, руки цілющі поклади мені на чоло
Твої руки, ніжніші за хутро
Там, угорі, пальми вигойдують і шелестять у високому вітрі ноктюрн
Тихо. Тихіше за пісню матері-годувальниці.
Ця відміряна тиша вколисує нас.
Слухаймо її спів, чорної крові пульсації, слухаймо
Африки серцебиття глибоке в тумані забутих селищ.

Ось і втомлений місяць прямує до свого ложа в незрушному морі,
Ось і спалахи сміху вгамовуються, і казкарі
Похитують головами, як дитя за спиною матері.
Ось і важчають ноги танцівників,
І мова співців розмаїтих.

Час, коли зорі і ніч дивляться сновидіння
На пагорбі хмар, вбраному у молочні ризи.
Ніжно вилискують крівлі. Що промовляють вони, що довіряють зорям?
Всередині них згасають вогнища
у затишку ароматів різких і ніжних.

Жінко, засвіти цю олійну лампу, що збирає пращурів, мов батьків біля ліжка дитини
Слухаймо голос Предків з Елісси. Як і ми, вигнанці,
Вони не хотіли вмирати, щоб не згубився в піску їх життєдайний потік.
Аби я дослухався у своїй задимленій хижі, коли приходить відблиск доброго духу
Моя голова на грудях твоїх гарячих, мов привид на виході з диму й вогню
Аби я дихав одним повітрям з Померлими, щоб збирав і повторював їхні живі голоси, аби я навчався
Жити напередодні сходження до іншого світу, пірнання до сонця глибин високих.

З французької переклала О.Куценко