Він спить. Самих
богів примушу я мовчати,
Усе понищу я
вкруг Аттіса, що спить.
Сон підломив
твого стрункого тіла віть,
І руки
простяглись, обнявши луг квітчатий, -
Дві змійки
лагідні, що мов стомились жить.
Кібелу потрясло
аж по самі глибини
Це тьмяне
зречення, безлюбосне, безвинне.
*
Я опов’ю твій сон
глухим дзижчанням мух, -
Його здаля протне
лиш півень галасливо.
Незнаний сплящому
небес гнітючий дух,
Ні пахощі оці, що
з мене смокче злива,
Ні прагнення
цього грімкий зі сходу рух,
Ні сліз струмки,
що так блищать у листі блідо.
Стріває уві сні
він німфу Сангариду,
Яку гойдає хвиль
безсонна течія.
Я ж... Океан мене
підточує, руйнує...
Не можу сплести
рук, ніяк не пригорну я...
Безформна
владарка, що проти німфи я?!
На мій безмежний
лоб приплив скорботний горне
Хіба слизьких
медуз та водоростя чорне.
