Антон Вільдґанс. Я міста син

Я міста син. Я часом чую кпини,

Мовляв, не може мати батьківщини

Міське дитя, мовляв, ніколи я

Не снив ані лісами, ні рікою.

То так, я  сню бруківкою хисткою,

Кохане місто, пісенько моя!

Коли тебе покинути я мушу,

Щось незбагненне переймає  душу –

Так, ніби я прощаюся навік;

Та все-таки до тебе я вертаю,

Ти постаєш мені з-за небокраю,

Мигтять вогні знайомі звіддалік.

Напровесні це передмістя кличе,

Тремтливе, шепітке і таємниче,

Ось там, за поворотом, далі, там

Ще й досі є моя маленька школа,

І школа та, і все, що є довкола, –

Як літепло поліченим літам.

А там купив я першого пенала,

Гострилку, пера, ґумку, все, що знала

Моя уява. Скільки дивовиж

Мені було розкладено для щастя!

А онде – місце першого причастя,

А онде – парк, де був крутий лупіж.

Сумирне, сутінкове, первозданне

Погасне передмістя, і постане

Мені ліхтарне сяєво, сюди,

Де вулиці твої найгомінкіші,

Веди мене – маленький клаптик тиші,

Що в ній цвітуть усі твої сади.

Я крапочка, я крапля в колотнечі,

У тісняві, мені стискає плечі

Ця непоіменована юрма,

Самотністю наповнений по вінця,

Я тут чужий, і в мене, у чужинця,

У цім краю нічого вже нема.

З німецької переклав М.Фішбейн

 

Джерело: Фішбейн М. Ранній рай. Поезії, аб-сурдокамера, поезії для дітей, переклади, проза, есеї, аферизми. – К. : Факт, 2006. 

Ілюстрація: http://digitalreview.co/wp-content/uploads/2016/12/old-city-19.jpg