Катрі Вала. Ефіопська фантазія

Скотилося сонце за височенні хлібні дерева,

нібито з гілки яблуко впало, кругле й червоне.

З далекого лісу лунав ібісів жахливий стогін,

в селі під тамариндами

гупав зроблений із бичачої шкури барабан!

Жінка-смаглявка

ступала стежиною, дзеленькаючи обручиками

на ногах,

із бурштиновим намистом на шиї.

Край дороги, в затінні,

чатував жінку чорний чоловік,

а вона простувала, наче величезна кішка,

і пахло-пахло мускусом її молоде тіло,

а на плечах її танцювали відсвіти тьмаві.

Ніхто не почув жіночого крику,

коли могутні руки підхопили й понесли її!

Виплив місяць

і освітив пристрасне чоловіче лице.

Жінка, зітхаючи, сміялася,

голі натомлені груди,

ніби хатинки між пальмовим листям,

звідки струмів довкола,

слався понад землею

пах перестиглих бананів,

роздавлених чоловічими ногами.

З фінської переклав О.Завгородній

Джерело: Вала Катрі. Лірика: З фін./Пер. та передм.О.С.Завгороднього. – К., Дніпро, 1990

Катрі Вала. Вершник

Вершник сьогодні промчав повз мою хатину,

в нього був кінь, наче полум’я біле.

Він поглянув на мене очима-вуглинами,

що були, ніби ліс

палахкучий, нічний.

Я сьогодні розбила найкращий свій кухлик

і гірко ридала за ним.

З фінської переклав О.Завгородній

Ендре Аді. На виногір’ї збіглих років

На виногір’ї збіглих років

Справляю тризну я веселу —

Із горла рине співний рокіт.

Під проливнем тугим, циновим

Чолом клонюся і клечаюсь

Павіттям сизо-пурпуровим.

Між винних лоз, уже безгронних,

Хильцем хилю з п’яного дзбана

І гордо пнуся вверх по стромах.

Аж на шпилі, немов на грані,

Спинюсь, об землю дзбаном брязну

Й гукну минулому добраніч.

З угорської переклав М.Лукаш

Отон Жупанчич. Відчай

Каламуть

та баговиння.

Де тут річище?

Де дно?

І зрослося

жабуриння

з бур’яном

гнилим

в одно.

Мішма все:

і жовта піна,

і гнилизна,

і сміття —

все никає,

все блукає

без потреби,

без пуття.

Ні просвітку

в тьмі-тумані,

ні відлуння,

ні луни.

Місяць зійде —

й зрине в твані

мрець зелений

з глибини.

Зі словенської переклав І.Світличний

Микулаш Ковач. Похорон

Брама широко розчинилась,

І процесія рушила.

Учотирьох несли його

На раменах,

Він плавав над їх плечима,

Ніби пір’їнка,

Срібна пір’їнка

На чорних хвилях.

Учотирьох несли його

На раменах.

І тільки мати,

Похила, мала,

Сама його в серці

Несла.

Несла його - дитину -

З колискою, в якій він гойдався,

Несла його - хлопця,

З м’ячем, за яким він ганявся,

Несла його шкільний ранець,

Його шкільні книжки,

Його радощі, його солдатську валізку,

Його любов і його думки.

І тільки мати,

Квола,

Похила,

В листопадову мерзлу землю

Западала по кісточки.

Зі словацької переклав Г.Кочур

Десанка Максимович. За землю, куди військо йде

Царю Душане,

помилуй всемилостиво

землю, куди військо пустили,

земля-бо така, їй-право,

любить вона, щоб кущилися трави,

щоб гамором люди полями ходили,

самітньою бути вона боїться,

любить, щоб мекали, її присипляючи, вівці

і щоб корови, мукаючи, будили.

Земля-бо така,

душиться вона від пороху й диму,

а коли вівчарі розпалять хворост,

вона біля ватри погрітися любить;

земля за спільника має людину,

земля, як жива брость,

любить, коли людина її голубить.

Земля-бо така,

вона прагне,

щоб її розпушували

і кидали в неї насіння,

любить земля, як вівсами і житами пахне

любить вона весняне цвітіння,

щоб яблуні й вишні біло горіли,

земля прагне,

щоб стогами соломи і сіна

люди її щозими гріли.

З сербської переклав І.Світличний

Адам Асник. Сонет

Прощаючись, – не міг я говорити,

Не мав для тебе, не знаходив слів.

Усі слова в собі я залишив,

А серце утекло – і не зловити.

Твій дім біліє крізь весняні віти,

І звідти лине солов’їний спів.

Мій дім – далеко. Сум його повив,

І вороття немає для баніти.

Ні відгуку від тебе не почути.

Та добре, що тобі згадок отрута

Не засмутить ясної мрії лад.

Життя тобі всміхається світанням,

А я прощаюсь з променем останнім,

У пітьму йду – і не вернусь назад.

З польської переклав І.Качуровський

Антон Вільдґанс. Я міста син

Я міста син. Я часом чую кпини,

Мовляв, не може мати батьківщини

Міське дитя, мовляв, ніколи я

Не снив ані лісами, ні рікою.

То так, я  сню бруківкою хисткою,

Кохане місто, пісенько моя!

Коли тебе покинути я мушу,

Щось незбагненне переймає  душу –

Так, ніби я прощаюся навік;

Та все-таки до тебе я вертаю,

Ти постаєш мені з-за небокраю,

Мигтять вогні знайомі звіддалік.

Напровесні це передмістя кличе,

Тремтливе, шепітке і таємниче,

Ось там, за поворотом, далі, там

Ще й досі є моя маленька школа,

І школа та, і все, що є довкола, –

Як літепло поліченим літам.

А там купив я першого пенала,

Гострилку, пера, ґумку, все, що знала

Моя уява. Скільки дивовиж

Мені було розкладено для щастя!

А онде – місце першого причастя,

А онде – парк, де був крутий лупіж.

Сумирне, сутінкове, первозданне

Погасне передмістя, і постане

Мені ліхтарне сяєво, сюди,

Де вулиці твої найгомінкіші,

Веди мене – маленький клаптик тиші,

Що в ній цвітуть усі твої сади.

Я крапочка, я крапля в колотнечі,

У тісняві, мені стискає плечі

Ця непоіменована юрма,

Самотністю наповнений по вінця,

Я тут чужий, і в мене, у чужинця,

У цім краю нічого вже нема.

З німецької переклав М.Фішбейн

Владо Урошевич. Сплячі

Повз них ідуть живі люди,

а вони лежать по садах,

у туркоті між двома вагонами,

з обличчями схожими на квіти з мочара,

відсутні здивовані

вперті в своїй відсутності

несвідомі як потопельники

відмовляються від своїх рук

і грудей що неначе

водні прозорі тварини

покинені на пустелі —

байдужі, спокійні

і недоступні.

Ті, хто їх будять,

підходять тремтячим кроком

і дотикаються їх

так як людина

дотикається рани.

Бони в себе вповзають

слимакувато

та лишають порожні обличчя

світові, що минає.

З македонської переклала В.Вовк

Ян Райніс. Самотня хмара

Почувши осінь, полонина стихла.

З моєї кручі видно всю мені Красу

останню, що лежить застигла,

Як на столі, в прозорій далині.

Терпкий, вологий повів. Звільна суне

Самотня хмара. Щілини земні

В собі ховають все - зотліле й юне:

Під жовтим листом - стебла свіжих трав,

Мов хто життя із смертю поєднав.

З латиської переклав Г.Кочур

Квінт Горацій Флакк. До Левконої

Негоже нам, о Левконоє, знати,

Яку нам суджено в житті наземнім путь.

Халдейських віщунів не будемо питати

Халдейських чисел нам ніколи не збагнуть.

Чи довго житимем, чи скоро час розстання,-

Приймаймо з дякою, що доля нам дає,

Хоч, може, ця зима - для нас зима остання,

І вже не чутимем, як море в берег б'є.

Тому розумна будь важкий і пінний келих

До вогких уст своїх бездумно піднімай,

І безліч днів живи безжурних і веселих,

І лиш на це життя надію покладай.

Минає хутко час лови, лови хвилини!

Не вір прийдешньому, що нам назустріч лине!

З латини переклав М.Зеров

Мікеланджело Буонаротті. Відповідь „Ночі”

Хоч спати й добре, краще з брили бути,

Коли життя ганебне та страшне.

Це мій талан – не бачити, не чути.

Цить! Стишуй мову, не буди мене.

З італійської переклав Г.Кочур

Мануель Ґонсалес Прада. Тріолет

Все добре й гарне у житті людини

Приходить як не пізно, то ніколи.

Поманить зблизька, на бігу пролине

Все добре й гарне у житті людини.

Біда, як хто незірваним покине

Цвіт, що вкривав його весіннє поле:

Все добре й гарне у житті людини

Приходить як не пізно, то ніколи.

З іспанської переклав І.Качуровський

Константінос Кавафіс. Ітака

Якщо збираєшся вирушити до Ітаки,

То побажай, щоб довга була дорога,

Повна пригод і на досвід багата.

Ані лестригонів, ані кіклопів,

Ані гнівного Посейдона не бійся,

Ніколи їх на своєму шляху не спіткаєш,

Коли думки твої будуть високі, добірні.

Лестриноги й кіклопи,

Ні лютий Посейдон тобі не зустрінуться,

Якщо ти не носиш їх у власній душі,

Якщо твоя власна душа не поставить їх перед тобою.

Тож побажай, щоб довга була дорога,

Щоб багато було погожих літніх світанків,

Якими ти з такою втіхою, з такою радістю

Підпливатимеш до портів, перед тим не бачених,

Затримуватимешся на базарах фінікійців,

Щоб набути коштовних речей -

Перламутру, коралів, бурштину, чорного дерева -

І розкішних прянощів усіляких гатунків,

Яких тільки зможеш знайти розкішних прянощів. Б

агато міст єгипетських мусиш відвідати,

Навчатись і ще навчатись у тих, що знаючі.

Ніколи не забувай про Ітаку.

Твоє призначення - туди повернутись.

Але не квапся з мандрівкою анітрохи.

І краще подорож нехай роки протриває,

І ти вже старий допливеш до свого острова,

Збагачений всім, що здобув у блуканнях,

Не сподіваючись, що вдома знайдеш багатство.

Ітака дала тобі ці прекрасні блукання,

Без неї сам ти ніколи б не вирушив у дорогу.

Але більше ніякого дарунка дати вона не спроможна.

І коли ти знайдеш її вбогою, не ошукала тебе Ітака.

Озброєний досвідом, мудрістю всією,

Допіру тоді зрозумієш, чим є для тебе Ітака.

З грецької переклав Г.Кочур

Максим Танк. Остання буря

Сперш довго ліс

     на гуслі грав зелені,

Аж поки виплив вересневий день,

І, наче зорі, що спадають з кленів,

На воду лист

                  посипавсь

                           де-не-де.

Поплутав вітер тони струн геть-чисто,

І хтось устав, і чуб розпатлав свій,

І різко

       блискавки смичком злотистим

Від борозен

                 аж до небес

                                 провів,

Розкидав хмари вихром перехресним,

Роздер худими пальцями гілля.

І ти заплакала, що вже на грім оркестру

Не відгукнулася земля.

З білоруської переклав Г.Кочур