А жінка його, Лотова,
озирнулась позад нього —
і стала стовпом соляним.
Книга Буття
І праведник йшов
— за посланцем од Бога,
Могутній і
світлий, між чорних узвиш,
Дружині ж його
прокричала тривога:
Не пізно іще,
озирнися скоріш
На вежі червоні
вітчизни — Содому,
На двір і майдан,
де твій кужіль і сміх,
На вікна порожні
високого дому,
В якому дітей
народила своїх.
Як тільки
поглянула, очі змертвіли,
Навік закував їх
у темряву біль,
І ноги швидкі до
землі прикипіли,
І тіло
спрозоріло, ствердло на сіль.
Хто жінку
сердешну оплакувать буде?
Напевно,
здається, що втрата мала?
Лиш серце моє вже
довік не забуде
Оту, що за погляд
життя віддала.
З російської
переклав І.Римарук
Джерело: „Хотінь
безсенсовних отрута”: 20 російських поетів „срібного віку” в українських
перекладах / Упоряд. М.Стріха. – К., Факт, 2007.
Немає коментарів:
Дописати коментар