Він спить. Самих
богів примушу я мовчати,
Усе понищу я
вкруг Аттіса, що спить.
Сон підломив
твого стрункого тіла віть,
І руки
простяглись, обнявши луг квітчатий, -
Дві змійки
лагідні, що мов стомились жить.
Кібелу потрясло
аж по самі глибини
Це тьмяне
зречення, безлюбосне, безвинне.
*
Я опов’ю твій сон
глухим дзижчанням мух, -
Його здаля протне
лиш півень галасливо.
Незнаний сплящому
небес гнітючий дух,
Ні пахощі оці, що
з мене смокче злива,
Ні прагнення
цього грімкий зі сходу рух,
Ні сліз струмки,
що так блищать у листі блідо.
Стріває уві сні
він німфу Сангариду,
Яку гойдає хвиль
безсонна течія.
Я ж... Океан мене
підточує, руйнує...
Не можу сплести
рук, ніяк не пригорну я...
Безформна
владарка, що проти німфи я?!
На мій безмежний
лоб приплив скорботний горне
Хіба слизьких
медуз та водоростя чорне.
*
Твій сміх між
хвиль живих - немов промінні бризки.
Ось розтинаю млу
я віялом гілок,
І над Кібелою
лице твоє - так близько,
І ліпший блиск
його, ніж мертвий блиск зірок.
Твій відсвіт
сколихнув моїх джерел глибини,
Де прохолода вод,
їх присмак земляний,
І хоч усяка плоть
до мого лона лине,
А відчуваю я з
усього лиш єдине -
Лиш руки Аттіса
шорсткі, коли вони
Голублять дотиком
траву мого волосся.
Оце й усе, чого
зазнати довелося...
Над морем смуток
мій волав би так без тями,
Що з жаху скочила
б на березі юрма.
О, як печеш мене
ти, Аттісе, устами,
Тебе ж в обійми
взять - у мене й рук нема.
*
Торочка пінява і
водорості: море...
Пісок на березі,
жовтавих дюн горби...
Легенька смужка
брів, та повний непокори
Волосся темний
ліс, та ще ясні скарби
Очей твоїх, що в
сні на інший світ береш ти.
Я ж, світла цих
зірок позбавлена до решти,
В ночі беззоряній
караюсь від журби,
І думка, Аттісе,
одна в мені нуртує:
Дитя в’ялить мене,
а океан шматує.
*
Приморських сосон
шум, мов гомін хвиль здаля.
Гроза, ширяючи
вгорі поміж гілля,
Раптовим спалахом
осяла дві планети,
Два з’єднані
світи, двох тіл химерні сплети.
Із Санґаридою то
Аттіс - пізнаю.
Людська їх білина
спинила лють мою.
Скажених безліч
рук на них я накладаю,
Та двоє ці й
богів забули, досхочу
Розкошів звідавши
- того терпкого раю;
Безсила й
блискавка - вона лиш осяває
Плоть юну, що
лиснить від поту і дощу.
Тоді те щастя я
сховала в безгоміння,
Гілля навісила на
те заціпеніння,
На той подвійний
сон забруднених двох тіл,
Що пахли вогкістю
земних незмірних сил.
*
Струмки, що
жебонять так жваво звідусіль,
Потоки, що з гори
збігають на каміння,
І над форелями
проносять баговиння,
І миють коси німф
у білій піні хвиль, -
Не їх волію я -
лице твоє в їх колі,
В соку ожин уста
замурзані оці
Та ще сльозу
твою, що котиться поволі,
І, мов на глині,
слід лишає на щоці.
*
Шукаю я чужих
слідів на цьому тілі.
Ти кажеш: “Спека
ж бо опівдні...” Кажеш ти:
“У горлі мов
стріла - так почало пекти!
Я на землі
заснув, то й руки загорілі...”
Але ж якийсь-то
слід поплутаний проліг
На голім тілі
цім, рудішім, ніж пустеля,
Мов тут незнаного
мисливця був нічліг:
Погасле вогнище,
занедбана оселя.
*
Тягуча ніжносте,
проклала ти дорогу
В глибини, де
ячить одвічний голод мій!
Я вчула юну кров,
весь шал її й тривогу,
Неначе шум ріки,
невпинний і гучний.
Якби цей шум
чужий в мені замовк нарешті,
Якби, дитя
людське, ти кинуло мене...
*
Я плачу: ти такий
тендітний і міцний.
Ти спиш? Трава,
де спиш, тебе окропить соком;
Птах змовк,
неначе сном охоплений глибоким,
Цикада лиш
сюрчить влад крові молодій.
Де сосон ліс
ряхтить, звідтіль, з-над небокраю,
Південний вітер
дме, і повіви слабі
Приносять аромат
коханої тобі,
Суперниці, яку на
поміч закликаю,
Щоб дать тобі,
чого ти прагнеш у журбі.
Для тебе стишу я
жару несамовиту.
Намарно! Дужчий,
ніж оце шалене літо,
Ти вже підводишся
на ноги, щоб іти.
Не знала, Аттісе,
який великий ти!
Є Невідомий
хтось, і він тебе уміє
Зробити
звивистим, гнучким, неначе змії, -
Він діє чарами,
незнаними мені.
Той сивий океан,
оті ліси смутні, -
Ні кров твоя, ні
плоть не підуть в їх простори,
Не владний більш
уже приплив ані відплив
Над Аттісом,
глухим до їхніх голосів.
Не тих він втіх
зазнав, хлопчак худий, суворий,
І знищення не те,
й смерть ліпша, не така,
Як в краплі, що
навік у безмірі зника.
*
Сузір’я, зграї
хвиль і гра їх таємнича,
Боліди, що з
небес летять у вир морський, -
Це, Аттісе, ніщо.
Є лиш твоє обличчя
Та очі, що на них
цілунок мій гіркий.
*
Ти нищиш береги,
бентежний океане...
*
Смертельна страва
ця, найзгубніша на світі;
Обличчя це бліде,
рожеві ці уста -
То овоч, що в мої
долоні впав відкриті.
З французької
переклав Г.Кочур
Джерело: Кочур
Г.П. Третє відлуння. Поетичні переклади., - К.: Український письменник, 2008р.
Ілюстрація:
Аттіс і Кібела. Сер.3в.до н.е. (http://mifolog.ru/mythology/item/f00/s00/e0000620/index.shtml)
Немає коментарів:
Дописати коментар