Осіп Мандельштам. * * * *

Золотавого меду струмина із пляшки текла
Так протяжливо, що господиня тим часом зітхнула:
У Тавриді печальній, куди нас судьба завела,
Ми не тужимо зовсім, – і через плече позирнула.

Всюди Бахуса служби, як ніби на світі одні
Вартові і собаки, – ідеш, і нікого не бачиш.
Як наповнені діжі, вповільнено котяться дні:
Вдалині голоси – і не втямиш, і не розтлумачиш.

Після чаю ми вийшли в просторий бурштиновий сад,
Наче вії, на вікнах опущені траурні штори.
Повз колони пішли подивитися на виноград,
Де повітряним склом обливаються заспані гори.

Мовив я: виноград, наче битва, як здавна велось,
Де бійці кучеряві ряди покрутили, мов хвилі:
В кам’янистій Тавриді наука Еллади – і ось
Золотих десятин благородні лани поржавілі.

Тихо в білій кімнаті, мов прялка завмерла німа.
Пахне фарбою, оцтом і свіжим вином із підвалу,
В домі грецькім пригадуєш жінку, жадану всіма, –
Не Єлену – а іншу – як довго вона вишивала?

Золотеє руно, де ти, де, золотеє руно?
Полишивши обшарпаний дикими хвилями човен,
Що в бурхливій дорозі морській натрудив полотно,
Одіссей повернувся, і часу, і простору повен.

З російської переклав Д.Луцюк

Джерело: http://maysterni.com/publication.php?id=69965

Ілюстрація: Сальватор Роза. Одіссей і Навзікая (http://www.varvar.ru/arhiv/gallery/baroque/rosa/rosa6.html)