Ганс Магнус Енценсбергер. Трамвайному пасажирові

Навіщо? Не хочу нічого про тебе знати,

чоловічку з водянистими вічками

і вгодованим карком.

З текою, повною сиру.

На греця ти мені, смердючий.

Скільки подібних тобі

стрічаєш на сходових клітках,

перед кінотеатром,

біля віконечок кас,

від твоїх двійників

милом несе господарчим.

Ненависний,

ти крутишся навколо

комода з горіхового дерева

і Софі Лорен.

А додому повертаєшся

геть спітнілий,

несучи брудні пелюшки

і альпійські фіялки.

Хіба ти знаєш,

як пахне світ,

як скидається риба

біля фйордів Лапландії?

Що ти знаєш

про красу скель

і принади минувшини?

Про мого старого Лукреція

з позначками,

зробленими рукою Дідро?

Що ти знаєш

про любов у човні

десь межи очерету?

Світ намарне для тебе приготував

дике і філігранно-чисте.

Все дарма — і гнів, і радість,

даремні усі зусилля.

А проте я дивлюся з надією

в маленьку шпарку твого лиця,

поки іще рожевого,

але скоро з’являться

мішки під очима,

ствердіють кістки

і з’явиться мстивість,

твої печінки

доконає горілка

й свідомість,

що партію програно.

Я бачу рубці,

ще тобі непомітні,

висипи бачу гидкі,

сперму і кров,

бачу бажання вбивати —

у вічках твоїх,

ледь ти сядеш навпроти в трамваї.

Ти в мої вірші ввіп’явся,

смоком прилип до думок,

розносячи сморід вугілля,

шлюбу, грошей, боягузтва,

помиїв і хтивого послуху.

Все мені видно,

проте від свого стола

тебе відігнати не можу.

Поле, і ліс, і траву —

мушу ділити з тобою.

Ти хропеш наді мною

на верхній полиці вагона,

я ж день свій робочий

і хвильку спочинку —

все поділяю навпіл.

Я знаю напевне:

скоро тебе приб’є

такий чоловічок, як ти.

Та заки смерть

засмокче тебе у багнюку

зосліпу ти ще уб’єш,

такого ж, як сам, — трамвайного пасажира,

або й мене,

хто не може тебе переносить,

хто наскрізь читає тебе,

бачить руки твої,

заплямлені кров’ю,

хто читає у тебе в очах

вбивства жадобу.

І все ж таки ти

з думки не сходиш мені

коли я вкладаюсь на сон,

сиджу у готелі,

очікую кіносеансу —

бачу, як ти

незвично береш портупею,

хвацько вітаєшся,

ляскаючи каблуками,

а згодом береш автомат

і двері мої

прикладом висаджуєш.

Ось через що,

хоч який ти мені не гидкий,

хоч я знаю напевне —

бодай і на день

ти не зможеш мене пережити,

мені ти із думки не сходиш,

брате смердючий.

З німецької переклав В.Стус

Джерело: Всесвіт, 1991, №9

Ілюстрація: Джорджо де Кіріко. Бунт мудреців (http://staratel.com/pictures/surreal/chirico/pic39.htm)